Сергій Дацюк: ДИСКУСІЯ ЩОДО КОНСТИТУАНТИ

Сергій Дацюк: ДИСКУСІЯ ЩОДО КОНСТИТУАНТИ

Зрештою потрібно мати власну мислительну гідність. Хай інші нації вибирають як основу, що собі хочуть. А Україна має вибрати громаду

Перша дискусія сталася не про те, як нам провести Конституанту чи які змісти мають бути в Конституції, а щодо доцільності самої Конституанти. У відповідь на мою статтю "Початкові проблеми Конституанти" Віктор Андрусів написав свою статтю "Капсула Дацюка і майбутнє України". На Фейсбук відбулася наша пробна дискусія (тут і тут).


Оскільки ми давно і непогано знаємо один одного, у нас вистачило терпіння втриматися в рамках саме експертної дискусії. Звичайно, дуже хотілось би, щоб такі дискусії не переходили на особистості, бо не всі учасники таких дискусій можуть мати позитивний бекграунд відносин, який забезпечить їм можливість експертної дискусії, а не сварку та розбрат.

Я вважаю, що поставлені в статті Віктора Андрусів проблеми серйозні і потребують сутнісного обговорення. І перш за все, хотів би уточнити тезу, яка винесена в заголовок статті, бо мені здається, що вона має звучати так -

Всі ми в капсулах

Я серйозно вважаю, що ті різнобачення, які я описав у згаданій вище статті, стали основою розмежування та капсулювання української експертної спільноти у вигляді груп, які слабко спілкуються одна з одною.

Сталося це через викривлений штучний і нав'язаний олігархами та корупціонерами порядок денний в ЗМІ та через відсутність такого явища, яке було ще навіть на початку 2000-их (круглі столи) і зовсім зникло за часів правління Кривавого Президента. Ми вже давно перестали спілкувати на круглих столах, які могли задавати тематику, відмінну від нав'язаного ЗМІ порядку денного.

В згаданій вище своїй статті, розмежовуючи експертів на технократів, соціократів та гуманітократів, я виходив саме з того уявлення, що вони капсульовані. У кожної з цих капсул є свої переваги і недоліки. Власне це я і сказав у тій статті. Але водночас зауважив, що нам потрібне порозуміння.

Щоб взагалі мати можливість проводити та розвивати будь-який змістовний процес, експертам потрібна не стільки єдність, скільки консенсус, тобто платформа принципового бачення при відмінностях у другорядних та інструментальних речах.

Це означає, що проблема навіть не у тому, що ми в капсулах. Проблема у тому, чи бажаємо ми виходити за межі своїх капсул, щоб порозумітися один з одним.

Наполягання на подовженні такої капсульованості власне і створює ексклюзійну дискусію. Це коли кожна капсула вважає себе ексклюзивною і не бажає вести дискусії з іншими капсулами.

Інклюзивна комунікація починається з визнання простих принципів смислового спрямування і змістовного трафіку між експертами:

1) Не розказувати як усе погано, а намагатися знайти ідеї, бачення та моделі виходу з проблемної ситуації та створення світу, влаштованого більш раціонально та справедливо.

2) Визнання необхідності експертної дискусії у спрямуванні на смисл взагалі, на нові смисли зокрема та на пошук способів їх реалізації;

3) Не переходити на особистості, ставитися один до одного шанобливо;

4) Шукати порозуміння, а не плодити розбрат, уникати смислодеструкцій, тролінгу, хейтерства і т.д.;

5) Вести критику конструктивно, тобто якщо критикуєш одне, пропонуй інше (або навіть інакше);

6) Не "розтекатися мислю по древу", а намагатися вийти на формування чітких тез, а в ідеалі – принципів.

Інакше кажучи, допоки експерти будуть капсульовані і не здатні до смислотворчих фахових дискусій, політики завжди будуть ними маніпулювати, а порядок денний ЗМІ змушуватиме їх обговорювати лише задані там теми.

Нам потрібно вийти за межі наших експертних капсул. Обговорення та творення Суспільного Договору прекрасна можливість це зробити. Конституанта це перевірена історією форма такого суспільного, здебільшого експертного, конструктивного діалогу.

Якщо вивчати історію таких конституційних процесів, то можна побачити, що в кожному такому процесі працювали політики та експерти, які не просто не подобались один одному, а які іноді були вороже налаштовані один проти одного. Але задля долі своєї країни вони змогли об'єднатися, щоб створити конституційне порозуміння.

Знайти порозуміння у складних питаннях Суспільного Договору – це значною мірою експертне поле роботи. Вважати, що якісь політики можуть переграти експертів на їхньому полі, це означає не поважати себе як експертів.

Якщо хочте чітку, історично перевірену тезу, то ось вона: революція – це нова Конституція. Поки немає нової Конституції, революція перемогти не може.

Конституція та реальність

Найпотужніше заперечення, яке приводить Андрусів проти Конституанти в згаданій статті, полягає в наступному – Конституція оформляє реальність, а не створює її.

Взагалі в історії бували різні випадки, але все-таки конституція здебільшого формує реальність, а не лише описує наявну. Покажемо схематично.

В результаті Франко-Прусської війни (1870-1871 рр.) Пруссія стала основою не лише Північнонімецького союзу, але і центром консолідації північнонімецьких та південнонімецьких князівств. Конституція Німецької імперії, що діяла в 1871-1919 рр., була конституцією, яка описувала наявну реальність об'єднання Німеччини, хоч це був і тривалий процес. Тобто конституція Німеччини не лише описувала реальність, але і формувала її – реальність об'єднаної Німеччини.

Конституція Італії, початково це Альбертинський Статут, була дарована своїм підданим королем Сардинії Карлом Альбертом 4 березня 1848 року. А коли Італія була об'єднана під керівництвом П'ємонту (1861 рік), вона стала Конституцією Королівства Італії. Тобто знову Конституція описує якийсь початковий процес, але прямо і відкрито формує нову реальність об'єднаної Італії.

Конституція США показує драму чи діалектику між описом та формуванням реальності. Схема така. В 1787 році була прийнята Конституція в Філадельфії як модель реальності, яка пропонувалася для решти штатів США. В тій конституції було визнано рабство (раби називалися "інші люди" – "other persons"). Причому вказувалося, що її статті не можуть бути змінені до 1808 року.

Спочатку штати не хотіли ратифікувати Конституцію. Але з 1878 по 1788 рік відбулася дискусія, нині відома як "Записки федераліста", яка власне і переконала інші штати ратифікувати Конституцію.

Потім, по мірі того, як змінювалася реальність, до Конституції США вносилися поправки. А рабство було відмінено аж лише чотирнадцятою поправкою в 1868 році. В цьому сенсі конституційний досвід взаємодії конституції та реальності в США унікальний – вони встановили загальні правила в такому вигляді, що потім, коли реальність змінювалася, текст можна було корегувати за рахунок правок.

Тобто схема була така: 1) Опис майбутньої реальності в Конституції; 2) Дискусійне переконання штатів прийняти цю початкову реальність і досягнення спільності; 3) Поступова зміна реальності вже на основі спільності та фіксації цих змін в поправках до Конституції.

Французи після Великої Французької революції зробили інакше. Мало хто знає, що з 1791 по 1814 рік французи прийняли 8 (!!!) конституцій, а всього з 1791 дотепер Франція прийняла 16 (!!!) конституцій. Там, де США діяли поправками, Франція діяла новими конституціями. Тобто Велика Французька революція запустила реалізацію такої схеми: зміна реальності – зміна конституції – знову зміна реальності – знову зміна конституції.

Отже зазвичай конституція уже фіксує змінену реальність і започатковує ще більші зміни реальності в позитивному напрямку. Можна виділити спільне у всіх цих розробках конституції, яка супроводжує процес змін: 1) Констатація зміненої реальності у вигляді тексту Конституції як фіксація початку змін і згода на їх продовження; 2) Ратифікації цієї Конституція і дискусійна згода на спільність у подальших змінах реальності; 3) Подальші спільні зміни Конституції протягом певного революційного часу, допоки не завершується революція і не отримується більш-менш прийнятний варіант зміненої реальності та більш-менш стійкий варіант конституції.

Тому постановка питання про те, що було спочатку – нова реальність чи конституція – принципово невірна, бо Конституція виступає водночас і фіксацією змін, і творенням спільності, і спільним творенням нових змін аж до зміни повної реальності.

Сьогодні для нас проблема співвідношення конституції та реальності виступає у вигляді питання – а чи вже у нас в Україні реальність змінилася настільки, що вона потребує нової конституції?

Я вважаю, що ситуація протягом часу з 2004 року, а особливо протягом часу з 2014-го року, суттєво змінилася.

1) Вийшов на історичну арену та оформився новий суб'єкт – українська громада, тобто ті, хто зробили дві революції 2014 та 2013-2014 років, створили добробати та стали волонтерами для захисту України у війні з Росією, здійснюють позадержавну боротьбу з корупцією, здійснюють позадержавну боротьбу з олігархами, формулюють порядок денний, відмінний від порядку денного олігархічних ЗМІ. Ця зміна не унормована в конституції, де досі є згадка про абстрактний народ і немає згадки про дуже конкретну громаду.

2) Найбільші корпорації та корпоративні об'єднання давно стали монополістами в економіці, корумпували владу, досягнули дискурсивної монополії в ЗМІ – це олігархи. Ми кожного дня про це сперечаємося, але конституція нічого не говорить про роль та унормування крупних корпорацій.

3) Україна в результаті агресії Росії втратила Крим та ТОТ ДЛО, змушена була укласти "Мінські домовленості", де діюча українська влада вдалася навіть до торгівлі конституційним суверенітетом (обіцянка зовнішнім силам певного змісту української конституції в обмін на припинення війни), що є явним перевищенням повноважень. Конституція в нинішній редакції не дозволяє ані унормовати цю нову війну, ані зафіксувати окупацію, ані відновити територіальну цілісність.

4) Світ змінився – змінилося співвідношення держави, території та нації, змінилися ідентичності, змінився та розширився обсяг прав та громадянських свобод, змінилися технології влади та комунікації, але Конституція нічого цього не враховує.

5) Ну і зрештою найголовніше – нинішня Конституція не працює, тому що заснована на ній держава не працює: не працює ефективно корумпований Президент, винятково через реалізацію реформ за чужими зразками та через реалізацію лобістських законів працює здебільшого корумпований Парламент, де вже більше 2 років немає парламентської коаліції, погано працює Уряд, будучи в зовнішньому управлінні, приймаючи рішення в інтересах олігархів та перерозподіляючи тіньові фінансові потоки, не працюють корумповані суди, не працюють навіть новостворені антикорупційні органи.

Тобто нам потрібно перезаснувати державу в новій Конституції, де ми маємо створити нові моделі співжиття та закласти нові позитивні перспективи.

Чи маємо ми право закривати на все це очі і говорити, що ось настане якась ще більш нова реальність і аж тоді ми змінимо Конституцію?

Я вважаю, що ми не маємо права це робити. Тому Віктор Андрусів не правий.

Тим більше, що дискусія, яка розгорнулася у суспільстві і про народну Конституцію, і про Суспільний Договір свідчить про це однозначно.

Нова Конституція має описувати уже змінену реальність і моделювати ще більшу зміну реальності на позитивну перспективу в умовах договірної спільності. І ця договірна спільність і стане тим, що зафіксує вже змінену реальність та ще більше її змінить.

Середній клас, нація та громада

Друге потужне заперечення, яке наводить Андрусів. "Спочатку в суспільстві мають виникнути організовані групи меншості з новими інтересами. Ці групи розвивають свої організації через розбудову спроможності (наприклад, аналітичний центр), мобілізацію ресурсів (наприклад, внески), і створенням широкої політичної платформи своїх інтересів. У нашому суспільстві ми бачимо, що такою групою є середній клас, чиї інтереси абсолютно не вживаються з корумпованою пострадянською реальністю Порошенка чи Тимошенко. І сьогодні цей клас є не організований та слабкий. Наш Інститут бачить своїм завданням створення аналітичної спроможності для такого класу, а за його відсутності чи неактивності, створення спроможності для тих груп, які дійсно живуть інтересом трансформації. Без повстання середнього класу, чи іншої політичної групи, не можливі жодні суспільні трансформації..."

Виходить так, що Україна дійсно має зачекати, допоки Інститут майбутнього не сприяє посиленню середнього класу чи якихось інших груп трансформації, які потім повстануть та трансформують Україну. Тому нам пропонують усім відмовитися від Конституанти.

В принципі це була б робоча схема, якщо б у України був час чекати. Адже навіть Велика Французька революція призвела до прийняття конституції задовго до того, як середній клас там став сильним і спроможним до змін. Історична правда полягає у тому, що у Франції був великий процес Просвітництва, який зумовив спільне смислове бачення представників слабкого середнього класу та представників старого правлячого класу, що і дало їм можливість здійснити революцію та прийняти революційну конституцію.

В Україні теж був своєрідний процес Просвітництва через блоги та соціальні мережі з 2004 року донині, але він був значно обмежений дискурсом українських олігархічних ЗМІ та російською інформаційною війною. Тому в Україні ми маємо спиратися на вузький прошарок слабкого середнього класу та на експертів-інтелектуалів, залучаючи лише тих представників старого правлячого класу, які готові стати на позицію громади, відмовившись від співпраці з олігархами та корупціонерами.

Яка суспільна сила має стати джерелом змін?

Суспільна трансформація дійсно є результатом дії організованих колективних інтересів. Але в різних цивілізаціях, в різні історичні часи ці колективні інтереси організовувалися по-різному: варни-касти, політії, стани (сословия), класи, самоврядні громади.

Чому взагалі виникають класи? Ви ніколи над цим не думали? З досить непростої причини. Станові радикальні поділи традиційного суспільства, з одного боку, успадковують низьку вертикальну мобільність (відсутність соціальних ліфтів), з іншого боку, ці перегородки посилюються радикально зростаючою диспропорцією майнового стану, яка виникає в період початкового накопичення капіталу.

Саме уже в жорстко розділеному на класи суспільстві упосліджений клас здійснює організований та осмислений протест, що з історичним часом призводить до знищення цих перегородок та до контролю за капіталістичними монополіями. Але найголовніше – до лібералізації закріплених в конституції прав.

Так зникають (розчиняються) антагоністичні класи і залишається чисто метафоричний їх аналог – середній клас. Але це лише допоки все ще існує індустріальний лад. В постіндустріальному суспільстві за умови подальшої лібералізації класи зникають взагалі. От навіть прекаріат це вже зовсім не клас, а нестійкий і непевний соціальний прошарок. Так само як власне і самоврядні громади, що починають контролювати держави та корпорації, не мають чітких меж.

Саме тому в сучасному суспільстві домінують громади, а не класи. Але це ще не все. Бо може скластися враження, що на місце класів приходять нації – етнічні чи навіть політичні. Це теж не так, особливо на початок XXI століття, коли зв'язок між державами, націями та їх територіями розривається, і нації підвисають у невизначеності свого статусу та своєї ідентичності.

В реальності не існує ні класів, ні нації, ні громад. Це є уявні чи, скоріше, сконструйовані спільноти. Але вони важливі як щоденний плебісцит, тобто повсякденно відновлювана установка на певний зміст спільності. Відтак в конструктивному плані перемагає та спільнота, яка надає більше свободи. В конструктивістській конкуренції перемагає саме громада. Тобто лише одна з цих спільнот перспективна – громада, а решта спільнот – класи та нації – глибоко архаїчні і тому програють.

Чому це так? Класовий та національний змісти виключають один одного, оскільки виходять зі взаємного примату один над одним. В класовому підході інтернаціональне більш важливе, ніж національне. А в національному підході нація більш важлива, ніж класи, які в неї входять. Зміст громади не надбудовується над класовим чи національним, він не намагається їх інтегрувати, він намагається надати їм рівні можливості для самовизначення.

В українській Вікіпедії зазначено, що поняття "громада" є унікальним і не може бути поставлене у відповідність іншим словам, на які його зазвичай перекладають, – політіяобщина чи community. Більше того, в англійській Вікіпедії є окреме поняття "hromada" як унікальний український термін, що "означає не тільки соціальний зв'язок деяких людей, але і в більш широкому сенсі символічну єдність будь-якого територіального населення або всього національного суспільства".

Громада як символічна єдність суспільства, можливо навіть не територіального, а мережевого, можливо скоріше самоврядного, ніж жорстко державного, надає громадянину вільний вибір будь-якої простої чи складної ідентичності, сподіваючись на його активний прояв своєї соціальної позиції, благородства та громадянської доблесті. Якими мотиваціями буде живитися ця активна позиція громадянина для громади не так вже і важливо. Громада дає можливість проявити і символ віри, і класовий інтерес, і національну свідомість і громадянську доблесть, без їх антагоністичного протиставлення і взаємного послаблення.

При цьому класовий зміст диктує представнику класу історичну необхідність діяти за власними класовими інтересами в повсякденності. А нація взагалі породжує особливий прошарок людей – націоналістів – які, наприклад, здійснюють диктат в українській повсякденності для кожного потенційного українця: починають нав'язувати іншим ті чи інші культурні норми, визначати, наприклад, хто є українцем, чому потрібно говорити українською та як треба любити Україну. Тобто, ані клас, ані нація не є спільнотами вільного самовизначення. Вони є здебільшого примусовими спільнотами. Як в класовому суспільстві є державна диктатура класу, так і в національному суспільстві є суспільна диктатура націоналістів.

Натомість громада це спільнота, яка сподівається на вільне волевиявлення своєї громадянської доблесті. Громада не примушує до соціальної активності. Вона нічого не робить з тими, хто пасивний – вона не репресує їх.

З точки зору різниці між ексклюзією та інклюзією ситуація виглядає так. Клас найбільш ексклюзивна спільнота – мова йде не лише про антагоністичні класи (наприклад, пролетаріат та буржуазію), але і про середній клас, який є хоч і розширеною, але все одно ексклюзією. Так само абсолютно ексклюзивною є етнічна нація. Розривно інклюзивною є навіть політична нація, де виникнення ексклюзій веде до періодичних революцій чи реформ.

Єдиною неперервною основою інклюзії є громада як своєрідна монада – мала (монада) та велика (монада монад) одиниця соціального світу. Відтак громада – це сьогодні найвища форма свободи самовизначення. Саме тому її, а не абстрактний мовчазний народ, потрібно розглядати як основний суб'єкт історичної та футурологічної дії, основний суб'єкт конституційного права, основне джерело влади, основну інклюзивну одиницю структури топологічної організації цивілізаційної спільноти Україна. Основним суб'єктом процесу Конституанти має стати інтелектуал на позиції громади. Основним елементом конституційного змісту має бути громадянин, що входить до громади.

Зрештою потрібно мати власну мислительну гідність. Хай інші нації та цивілізації вибирають як свою основу, що собі хочуть. А Україна має вибрати громаду.

  •   

Сергій Дацюк

Поделиться​​ новостью:


- Чаплыга: В День начала Майдана! Даже злачинные папиредники не решились перейти красную черту!
- Даже при Януковиче не было такого желания тотально контролировать медиа, - Игорь Коломойский
- Юрий Касьянов: Революции не было и не будет...
- Алексей Куракин: Мусора не люди (с)
- Пенсіонери, немічні, невдахи, міністри, депутати... Хто ще залишиться в Україні через декілька років?
- Лиза Богуцкая: У пороха подгорает. Отсюда и нелепое "Геть от Москвы", где просто потерялось слово РУКИ
- "Этот формат больше не актуальный". Евробляхеры заявили о разблокировании дорог по всей стране
- Алексей Куракин: Евроинтеграционное очко. Или ода ко дню «Печенек имени Госдепа». Чего достигли?
- "Самый циничный и мерзкий обман в истории". Что говорят украинцы в годовщину Майдана...
- Евгений Середа: Маркер "победы" майдана..
13:28Июнь, 26 2018 367

► РЕЗОНАНС
сегодня
за неделю