Неоліберальна ера закінчується. Що прийде їй на заміну?

Неоліберальна ера закінчується. Що прийде їй на заміну?

Ніхто не знає, куди заведе нас ця криза. Але, порівняно з минулим разом, ми принаймні більш підготовані


Під час кризи те, що колись було немислимим, раптом може стати неминучим. Ми перебуваємо посеред найбільшого суспільного струсу з часів Другої Світової війни. Й неолібералізм – на останньому подиху. Тож настав час ідей, які здавалися неможливими ще кілька місяців тому: від вищих податків для багатіїв до міцніших урядів.

Одні кажуть, що цю пандемію не слід політизувати. Що робити це – на практиці значить потурати собі в почутті власної правоти. Як релігійні фанатики, які кричать, що це гнів Господень, чи популісти, які нагнітають про "китайський вірус", чи трендвотчери, які пророкують, що ми нарешті входимо в нову еру любові, "повноти розуму" та грошей задарма для всіх.

Інші ж кажуть, що саме зараз пора говорити вголос. Що рішення, які приймаються в цю мить, матимуть довгострокові наслідки в майбутньому. Або ж, як висловився голова адміністрації Обами після падіння Lehman Brothers у 2008 році: "Не можна, щоб серйозна криза минула марно".

 

У перші кілька тижнів я схилявся до перших. Раніше я писав про можливості, які надають кризи – зараз це вже здається нетактовним, навіть непристойним. Минали дні, й потроху ставало зрозумілим, що ця криза може тривати місяці, рік, навіть довше. І що антикризові заходи, вжиті тимчасово одного дня, можуть запросто стати постійними наступного.

Цього разу ніхто не знає, що на нас чекає. Але саме тому, що ми не знаємо, тому, що майбутнє настільки непевне – нам треба про нього говорити.

Течія розвертається

4 квітня 2020 року британська Financial Times надрукувала передовицю, яку, ймовірно, в наступні роки цитуватимуть історики.

Financial Times – провідна щоденна бізнес-газета і, будьмо чесними, не зовсім прогресивне видання. Її читають найбагатші та наймогутніші гравці світової політики та фінансів. Щомісяця вона випускає журнальний додаток із безсоромним заголовком "Як це витрачати" про яхти, вілли, годинники та машини.

Але цього пам'ятного суботнього ранку у квітні, ця газета публікує таке:

"Радикальні реформи – розворот у напрямку, протилежному до панівної політики останніх чотирьох десятиліть – буде необхідно ініціювати. Урядам доведеться взяти на себе активнішу роль в економіці. Вони мусять розглядати державні послуги як інвестиції, а не як зобов'язання, та шукати способів зробити ринки праці менш непевними. Знову на порядку денному буде перерозподіл; привілеї старших і багатих опиняться під питанням. Політичні рішення, які донедавна вважались ексцентричними, такі як базовий дохід і податки на багатство – повинні будуть запроваджуватися серед інших”.

Що це тут відбувається? Як могла трибуна капіталізму раптом виступити за збільшення перерозподілу, більший уряд і навіть базовий дохід?

Ця установа десятиліттями міцно стояла за капіталістичну модель маленького уряду, низьких податків, обмеженого соціального забезпечення – у крайньому разі хіба згладжування найгостріших кутів. "Усі роки, що я тут працював, – відповів журналіст, який пише для газети з 1986 року, – Financial Times виступала за капіталізм вільного ринку з людським обличчям. Таке – від редакційної колегії – розвертає нас у цілком інший бік".

Ідеї в тій передовиці не висмоктані з пальця: вони пройшли дуже довгий шлях, від маргінесу до мейнстриму. Він анархістських наметових містечок – до ток-шоу в прайм-тайм; від маловідомих блогів – до Financial Times.

І зараз, посеред найбільшої кризи з часів Другої Світової війни, ці ідеї мають шанс змінити світ.

Як ми до цього докотилися?

Щоб зрозуміти, як ми прийшли до нинішнього становища, треба відступити на крок в історію. Як би не важко було це уявити нині, був час – років сімдесят тому – коли саме захисники капіталізму вільного ринку були радикалами.

У швейцарському селі Мон-Пелерен у 1947 році було засновано маленький аналітичний центр. Товариство Мон-Пелерен складалося з тих, хто проголосив себе "неолібералами" – з таких людей, як філософ Фрідрих Гайєк та економіст Мілтон Фрідман.

У ті дні, щойно по війні, більшість політиків та економістів стояли на ідеях Джона Мейнарда Кейнса, британського економіста й поборника сильної держави, високих податків і міцної сітки соціального захисту. Неоліберали, на противагу їм, боялися, що зростання держав призведе до тиранії нового виду. Тож вони збунтувалися.

ЯК БИ НЕ ВАЖКО БУЛО ЦЕ УЯВИТИ НИНІ – БУВ ЧАС, КОЛИ ЗАХИСНИКИ ВІЛЬНОГО РИНКУ БУЛИ РАДИКАЛАМИ

Члени Товариства Мон-Пелерен знали, що попереду в них – тривалий шлях. Час, який потрібен, аби переважили нові ідеї, "зазвичай – покоління чи навіть більше", зазначав Гайєк, "і це одна з причин того, чому... наше нинішнє мислення здається надто безсилим, аби змінювати події".

Фрідман вважав так само: "Люди, які нині керують країною, відображають інтелектуальну атмосферу десь двадцятилітньої давності, коли вони були студентами". Більшість людей, вважав він, виробляють свої базові ідеї в підлітковому віці. Що пояснює, чому "старі теорії досі домінують у тому, що відбувається в політичному світі".

Фрідман був євангелістом принципів вільного ринку. Він вірив у першочерговість егоїзму. Якою б не була проблема, його рішення було простим: геть уряд, хай живе бізнес. Чи радше не так: уряд повинен перетворити кожен сектор на базар – від медицини до освіти. Якщо треба – силоміць. Навіть під час природного лиха, взятися за організацію допомоги мають компанії, що конкурують між собою.

Фрідман знав, що він – радикал. Він знав, що перебуває далеко від мейнстриму. Проте це тільки додавало йому завзяття. В 1969 році журнал Time охарактеризував цього американського економіста як "такого собі паризького дизайнера, чий от-кутюр купує обрана купка людей – проте який, тим не менш, впливає майже на всю масову моду".

Кризи відігравали центральну роль у мисленні Фрідмана. У передмові до своєї книги 1982 року "Капіталізм і свобода" він написав знамениті слова:

"Тільки криза – фактична чи уявна – продукує справжні зміни. Коли ця криза стається, то заходи, які приймаються, залежать від ідей, що лежать навколо".

Ідей, що лежать навколо. За Фрідманом, те, що відбувається в час кризи, цілком залежить від закладеного раніше підмурівку. Й тоді ідеї, які колись відкидалися як нереалістичні чи неможливі, мають шанс стати неминучими.

Саме так і сталося. Під час криз 1970-х років (спад економіки, інфляція, нафтове ембарго з боку ОПЕК) неоліберали були на низькому старті. "Разом вони допомогли спровокувати глобальну зміну в політиці", – підсумовує історик Ангус Берджин. Такі консервативні лідери, як президент США Рональд Рейган та прем'єрка Британії Маргарет-Тетчер, прийняли колись радикальні ідеї Гайєка та Фрідмана – а а з часом це зробили також їхні політичні противники, такі як Білл Клінтон і Тоні Блер.

Державні підприємства по всьому світу приватизували одне за одним. Профспілки було підірвано, соціальне забезпечення урізано. Рейган заявляв, що найстрашніша фраза в англійській мові – це "Я з уряду, я прийшов допомогти". А після падіння комунізму в 1989 році, здавалося, навіть соціал-демократи втратили віру в уряд. У традиційному щорічному президентському посланні "Про становище країни" до Конгресу США в 1996 році тодішній президент Білл Клінтон проголосив, що "ера великого уряду завершилася".

Неолібералізм перекинувся з аналітичних центрів на журналістів, а з журналістів – на політиків, заражаючи людей, наче вірус. На одній вечері в 2002 році у Тетчер запитали, що вона вважає своїм найбільшим досягненням. І що вона відповіла? "Тоні Блер і нові лейбористи. Ми примусили противників змінити думку".


А тоді настав 2008 рік.

15 вересня американський банк Lehman Brothers почав ланцюгову реакцію, що спричинила найгіршу фінансову кризу з часів Великої Депресії. Коли для порятунку так званого "вільного" ринку знадобилися велетенські вливання з боку уряду – здавалося, це означає колапс неолібералізму.

Але ні, 2008 рік не став історичним поворотом. Одна країна за іншою голосувала проти своїх лівих політиків. Було зроблено значні урізання в освіті, медицині та соціальному забезпеченні – в той час як розширювалися провалля нерівності, а преміальні надбавки на Волл Стріт підносилися до рекордних висот. Financial Times запустила онлайн-версію журналу про розкішний стиль життя "Як це витрачати" через рік після глобального краху 2008 року.

Тоді як неоліберали готувалися до криз 1970-х років – ті, хто виступав проти них, стояли тепер із порожніми руками. Переважно вони знали тільки, проти чого вони. Проти урізань. Проти істеблішменту. Але якась програма? Було не дуже ясно, за що вони.

Тепер, 12 років потому, криза вдарила знову. Більш руйнівна, більш шокова – і смертельніша. За даними британського центробанку, Об'єднане Королівство перебуває на порозі найбільшої рецесії з зими 1709 року. У Сполучених Штатах за якихось три тижні майже 17 мільйонів людей подали заявки на виплати для компенсації економічного удару. Після кризи 2008 року за два повних роки в країні подали заявки на допомогу вдвічі менше людей.

На відміну від кризи 2008 року, коронавірусна криза має очевидну причину. Якщо тоді більшість із нас не мала зеленого поняття, що таке "колатеризовані боргові облігації" чи "обмін кредитними дефолтами" – то зараз всі ми обізнані, що таке вірус. І якщо в 2008 році бездумні банкіри переводили стрілки, звинувачуючи боржників, сьогодні цей фокус не спрацює.

Але яка найважливіша різниця між 2008 роком і теперішнім? Інтелектуальний підмурівок. Ідеї, що лежать навколо. Якщо Фрідман мав рацію, і криза робить немислиме неминучим – то цього разу історія має великі шанси повернутися зовсім по-іншому.

Троє небезпечних французів

"Троє ліворадикальних економістів впливають на сприйняття економіки та капіталізму молоддю", – йшлось у заголовку ультраправого вебсайту в жовтні 2019 року. Це був один із тих низькобюджетних блогів, які так чудово поширюють фейкові новини – але цей заголовок про вплив французького тріо економістів влучив у самісіньке яблучко.

Пригадую, як я вперше натрапив на ім'я одного з цих трьох: Томас Пікеті. Була осінь 2013 року, я ходив за посиланнями в блозі економіста Бранко Мілановіча, як це часто робив – бо його їдка критика колег дуже розважала. Але в тому конкретному пості Мілановіч раптом різко змінив тон. Він щойно закінчив читати 970-сторінкову книгу французькою – і співав їй осанну. Я прочитав, що це "вододіл в економічному мисленні".

Мілановіч віддавна був одним із тих небагатьох економістів, яких хоч трохи цікавило дослідження нерівності. Більшість його колег не хотіли й наближатися до цієї теми. Нобелівський лауреат Роберт Лукас у 2003 році навіть стверджував, що дослідження питань розподілу – "найотруйніше" для "здорової економіки".

На той час Пікеті вже розпочав свою поворотну роботу. Він у 2001 році оприлюднив маловідому книгу, в якій уперше зобразив графік частки доходів, які отримує 1% найбагатших людей. Він і його колега-економіст Емануель Саес – другий із французького тріо – продемонстрували, що нерівність у Сполучених Штатах нині настільки ж висока, якою була в "ревучих двадцятих". Саме цей академічний твір надихне гасло руху Occupy: "Ми – 99%".

У 2014 році Пікеті взяв світ приступом. Професор став "зірковим економістом" – що засмутило багатьох (і видання Financial Times очолило фронтальну атаку). Пікеті їздив світом і ділився з журналістами та політиками своїм рецептом. Який головний інгредієнт? Податки.

Що приводить нас до спеціалізації третього номера у французькому тріо – молодого економіста на ім'я Габріель Зюкман. Того-таки дня, коли в 2008 році впали Lehman Brothers, цей 21-річний студент економіки почав проходити практику в одній французькій брокерській фірмі. У наступні кілька місяців Зюкман сидів у першому ряду, спостерігаючи колапс глобальної фінансової системи. Вже тоді його вразили астрономічні суми, які пропливають через такі малесенькі країни, як Люксембург або Бермуди – податкові гавані, де супербагатії світу ховають свої статки.

За кілька років Зюкман став одним із провідних експертів з податків. У своїй книзі 2015 року "Приховане багатство народів" він вирахував, що 7.6 трильйонів доларів багатства світу заховано в податкових гаванях (у нас відомих як т.зв. офшори – ТЕКСТИ). А в іншій книзі, написаній у співавторстві, Емануель Саес і Габріель Зюкман вирахували, що 400 найбагатших людей у США платять менше податків за будь-яку іншу групу платників податків – від сантехніків до прибиральників, доглядальників чи пенсіонерів.

Молодому економісту не знадобиться багато слів, щоб донести те, що він хоче донести. Його ментор Пікеті видав у 2020 році ще одну цеглину, якою можна підпирати двері (1088 сторінок) – але книгу Зюкмана та Саеза можна прочитати за один день. Стислий підзаголовок: "Як багаті ухиляються від сплати податків і як змусити їх платити" – звучить як назва інструкції до дій для наступного президента США.

Який найважливіший крок? Ввести щорічний прогресивний податок на багатство для всіх мультимільйонерів. Виявляється, високі податки не обов'язково погані для економіки. Навпаки: високі податки можуть примусити капіталізм працювати краще. (У 1952 році найвища ставка податку у США була 92%, й економіка зростала найшвидше в історії).

П'ять років тому подібні ідеї все ще вважалися надто радикальними, щоб із ними бавитися. Фінансові радники президента Обами запевняли його, що податок на багатство не спрацює, а багаті (зі своїми арміями бухгалтерів і юристів) завжди знайдуть способи заховати свої гроші. Навіть команда Берні Сандерса відмовилася від пропозиції французького тріо допомогти розробити податок на багатство для його президентської кампанії 2016 року.

Але 2016 рік – ідеологічно нескінченно далекий від сьогодення. У 2020 році "поміркований" конкурент Сандерса, Джо Байден, пропонує вдвічі більше зростання податків, ніж те, що планувала чотири роки тому Хілларі Клінтон. Нині більшість американських виборців (у тому числі республіканців) підтримують значно вищі податки для супербагатих. А тим часом на іншому березі ставка навіть Financial Times робить висновок, що податок на розкіш, можливо, не така вже й погана ідея.

Більш ніж "ікорний соціалізм"

"Проблема соціалізму в тому, – саркастично зауважила одного разу Тетчер, – що чужі гроші зрештою закінчуються".

Тетчер торкнулася болючого місця. Ліві політики люблять говорити про податки та нерівність – але звідки мають з'явитись усі ці гроші? По обидва боки політичного проходу існує припущення, що більшість багатства нагорі "зароблена" підприємцями-візіонерами, такими як Джеф Безос або Ілон Маск. Це перетворює питання на моральне: чи слід цим земним титанам ділитися часткою свого багатства?

Якщо ви теж розумієте саме так – дозвольне представити ще одну найбільш передову економістку наших часів. Її звуть Маріана Маццукато. Вона належить до покоління економісток – бо це переважно жінки – які вважають, що просто говорити про податки недостатньо. "Причина, чому прогресивні політики й економісти часто програють у суперечці, – пояснює Маццукато, – полягає в тому, що вони занадто зосереджуються на перерозподілі багатства й занадто мало – на створенні багатства".

В останні тижні по всьому світу публікували списки тих, кого ми стали називати "необхідними працівниками" для функціонування суспільства. Сюрприз: таких професій, як "менеджер хеджевого фонду" чи "консультант з міжнародного оподаткування" у цих списках нема. Раптом стало кришталево ясно, хто виконує справді важливу роботу в догляді, освіті, громадському транспорті та продуктових крамницях.

У 2018 році двоє голландських економістів провели дослідження, яке привело їх до висновку: чверть робітників підозрюють, що їхня робота – безглузда. Ще цікавіше: у сфері бізнесу вчетверо більше "безглуздої для суспільства роботи", ніж у громадській сфері. Найбільше людей, які назвали свою роботу "маячнею", працюють у таких секторах, як фінанси та маркетинг.

Що приводить нас до запитання: де фактично створюється багатство. Такі ЗМІ, як Financial Times, часто заявляли – як і їхні неоліберальні прабатьки, Фрідман і Гайєк – що багатство створюють підприємці, а не держави. Уряди – щонайбільше полегшують цю справу. Їхня роль – забезпечити добру інфраструктуру та привабливі податкові канікули, а потім забратися геть з дороги.

Однак у 2011 році, почувши, як стонадцятий політик зневажливо називає урядових робітників "ворогами підприємництва", Маццукато вирішила провести дослідження. Через два роки вона написала книгу, яка пройшла шоковою хвилею крізь кола тих, хто визначає політику. Вона називалася "Держава-підприємець".

Маццукато демонструє у своїй книзі, що з уряду починаються не тільки освіта, медицина, збір сміття й доставка пошти, але й справжні інновації, які потім дають прибутки. Візьміть iPhone. Кожна часточка технологій, яка перетворює iPhone на смартфон (інтернет, GPS, тачскрін, батарея, пам'ять, розпізнавання голосу) свого часу розроблялася дослідниками, яким платила держава.

Те, що стосується Apple, так само стосується й інших технологічних гігантів. Google? Він отримав велетенський державний грант на розробку пошукової системи. Tesla? Та вона відчайдушно шукала інвесторів, поки Департамент енергетики США не дав їй 465 мільйонів доларів. (Ілон Маск від самого початку брав гранти: три його компанії – SpaceX, Tesla та SolarCity – отримали в сумі майже 5 мільярдів доларів платників податків).

"Чим більше я дивилася, – сказала Маццукато технологічному журналу Wired минулого року, – тим більше я розуміла: державні інвестиції – всюди".

Правда: часом уряд інвестує у проєкти, які провалюються. Це шокує? Ні: в тому й полягає інвестування. Підприємницька діяльність – завжди ризик. Проблема більшості приватних "венчурних" капіталістів, тобто тих, хто вкладається в "ризиковані" проєкти, полягає в тому, підкреслює Маццукато, що вони не так уже й хочуть ризикувати. Після спалаху SARS у 2003 році приватні інвестори швиденько забрали гроші з досліджень коронавірусів. Це просто недостатньо прибутково. Тим часом, державне фінансування досліджень тривало, й за це уряд США виплатив немалі 700 млн доларів. (І коли з'явиться вакцина – то подякуйте за це уряду).

Але, мабуть, найкращий приклад Маццукато – це фармацевтична індустрія. Майже кожен медичний прорив починається в лабораторіях, які фінансують уряди. Такі фармацевтичні гіганти, як Roche чи Pfizer переважно просто скуповують патенти або продають старі ліки під новими брендами, а потім використовують прибутки для виплати дивідендів і викупу акцій (що чудово для збільшення їх ціни). Все це допомогло збільшити щорічні виплати акціонерам 27 найбільшими фармацевтичними компаніями вчетверо з 2000 року.

Якби хто питав Маццукато – це слід змінити. Коли уряд субсидує велику інновацію, промисловість припрошують до неї. Більш того – в тому й полягає вся ідея! Проте тоді уряд повинен отримувати свої інвестиції назад – із відсотками. Бісить, що зараз корпорації, які отримують найбільш ласі шматки – також найбільше ухиляються від податків. Такі корпорації, як Apple, Google та Pfizer, які заничкували мільярди в податкові гавані по всьому світу.

Не викликає питань, що ці компанії мають платити справедливу частку податків. Але ще важливіше, за Маццукато, щоб уряд нарешті заявив про права на свої заслуги та досягнення. Один з її улюблених прикладів – космічна гонка 1960-х років. Кеннеді у промові 1962 року заявив: "Ми вирішили полетіти на місяць у цьому десятилітті та зробити інші речі не тому, що це легко – а тому, що це важко".

В цей день і в цю добу перед нами також постали велетенські виклики, які вимагають безпрецедентних зусиль зі здійснення інновацій від держави-підприємця.

Почнемо з однієї з найбільш нагальних проблем, що будь-коли поставали перед людським родом – зміна клімату. Зараз, більш ніж будь-коли ми потребуємо складу розуму, який уславлював у своїй промові Кеннеді, для досягнення трансформації, якої вимагає зміна клімату. Тож невипадково Маццукато, разом із британсько-венесуельською економісткою Карлотою Перес, стала інтелектуальною матір'ю Зеленого Нового Курсу – найбільш амбітного у світі плану дій щодо кліматичних змін.

Ще одна подруга Маццукато, американська економістка Стефані Келтон, додає, що урядам можна друкувати гроші, якщо це необхідно для фінансування їхній амбіцій – і не переживати про державні бюджети та дефіцити. (Такі економістки, як Маццукато та Келтон, не дуже переймаються олдскульними політиками, економістами та журналістами, які порівнюють уряди з домогосподарствами. Зрештою, домогосподарства не збирають податки й не видають кредити у власній валюті).

Ми тут говоримо не менш ніж про революцію в економічному мисленні. Тоді як криза 2008 року призвела до суворих програм скорочення видатків – ми живемо в часи, коли таких людей, як Келтон (авторку книги з красномовним заголовком "Міф про дефіцит") не хто інший, як Financial Times, уславлює як сучасного Мілтона Фрідмана. Й коли це саме видання на початку квітня написало, що уряд "повинен розглядати державні послуги як інвестиції, а не зобов'язання" – це було відлунням саме того, що роками обстоювали Келтон і Маццукато.

Але, можливо, найцікавіше в цих жінках – те, що їх не задовольняють прості розмови. Вони хочуть результатів. Наприклад, Келтон – впливова політична радниця, Перес працювала консультанткою незліченних компаній та закладів, і Маццукато теж – уроджена людина неформальних мереж, яка добре знає, як проникнути в інституції світу.

Вона не тільки регулярно з'являється на Світовому економічному форумі в Давосі (де щороку збираються багаті та могутні світу); ця італійська економістка також була радницею таких людей, як сенаторка Елізабет Воррен і конгресменка Александрія Окасіо-Кортес у США чи прем'єрка Шотландії Нікола Стерджен. І коли торік Європарламент прийняв амбітну програму інновацій – її також розробила Маццукато.

"Я хотіла, щоб робота мала вплив, – сухо зазначила тоді економістка. – Інакше це ікорний соціалізм: ти приходиш, час від часу балакаєш, і нічого не відбувається".

Як ідеї завойовують світ

Як змінити світ?

Запитайте про це у групи прогресивно налаштованих людей – і не треба буде чекати довго, перш ніж хто згадає ім'я: Джозеф Овертон. Колись він дотримувався поглядів Мілтона Фрідмана. Овертон працював на неоліберальний аналітичний центр і роками виступав за зниження податків і менший уряд. І його цікавило питання про те, як немислиме з часом стає неминучим.

Уявіть вікно, – казав Овертон. Ідеї, що потрапляють у це вікно – це те, що вважається "прийнятним" або навіть "популярним" у певний час. Якщо ви політик, який хоче, щоб його вибрали знову, то краще лишайтеся всередині цього вікна. Проте якщо ви хочете змінити світ – потрібно перемістити вікно. Як? Штовхаючи раму. Будучи нераціональним, нестерпним і нереалістичним.

В останні роки "вікно Овертона" безсумнівно зсунулося. Те, що колись було маргінальним – тепер є мейнстримом. Маловідомий графік французького економіста став гаслом руху Occupy Wall Street ("Ми – 99%"); рух Occupy проторував шлях для революційного кандидата у президенти, а Берні Сандерс перетягнув інших політиків, таких як Байден, у своєму напрямку.

Нині більше молодих американців позитивно думають про соціалізм, ніж про капіталізм – це було б немислимим тридцять років тому. (На початку 1980-х саме молоді виборці були найбільшою базою підтримки неоліберала Рейгана).

Але ж хіба Сандерс не програв праймаріс? І хіба соціаліст Джеремі Корбан не зазнав драматичної поразки на виборах у Британії лише рік тому?

Звісно. Проте результати виборів – не єдиний знак часу. Корбін, може, і програв вибори 2017 та 2019 років, проте політика консерваторів нині значно ближча до фінансових планів лейбористів, ніж до власного маніфесту.

Подібним чином, хоча у Сандерса був значно радикальніший план щодо клімату, ніж у Байдена, у 2020 році – план щодо клімату Байдена нині значно радикальніший за той, який був у Сандерса у 2016 році.

Слова Тетчер, коли та називала "нових лейбористів і Тоні Блера" своїм найбільшим досягненням, не були дотепом. Коли її партію в 1997 році перемогли, це зробили опоненти з її ідеями.

Зміна світу – невдячне заняття. Нема такого моменту тріумфу, коли твої противники скромно визнають, що ти мав рацію. В політиці найкраще, на що ти можеш сподіватися – це плагіат. Фрідман уже в 1970 році зрозумів це, коли описував журналісту, як його ідеї завоюють світ. Це буде вистава у чотирьох діях:

"Дія перша. Поглядів таких божевільних, як я, уникають.

Дія друга: Захисники ортодоксальної віри ніяковіють, бо в цих ідеях, схоже, є елемент істини.

Дія третя: Люди кажуть: ми знаємо, що це непрактичний та в теорії крайній погляд – але, звісно, треба знайти поміркованіші шляхи руху в цьому напрямку.

Дія четверта: Противники перетворюють мої ідеї на непридатні карикатури, щоб зайняти позицію, на якій раніше стояв я".


Все-таки, якщо великі ідеї починаються з божевільних, це не значить, що у кожного божевільного є великі ідеї. Й навіть якщо радикальні уявлення час від часу здобувають популярність, то й виграти вибори одного разу теж непогано. Надто часто "вікно Овертона" використовують як привід пояснити поразку лівих. Як-от: "Принаймні, ми виграли війну ідей".

Багато самоназваних "радикалів" мають лише недосформовані плани здобуття влади – якщо взагалі мають будь-які плани. Але спробуйте це розкритикувати – й вас обізвуть зрадником. Власне, ліві мають цілу історію перекидання провини на інших: пресу, істеблішмент, скептиків у власних лавах – і рідко приймають відповідальність самі.

Наскільки важко змінити світ, укотре нагадала мені книжка "Складні жінки", яку я нещодавно прочитав на карантині. Це історія фемінізму у Великобританії, написана британською журналісткою Гелен Льюїс, але вона має бути в обов'язковій програмі читання будь-кого, хто прагне створити кращий світ.

Під "складними" Льюїс має на увазі три речі:

  1. Складно змінити світ. Доводиться чимось жертвувати.
  2. Багато революціонерів самі – складні. Прогрес часто починається з людей упертих і нестерпних, які навмисне розхитують човна.
  3. Робити добро – не значить бути досконалим. Герої історії рідко бували такими до рипіння чистими, якими їх зробили потім.

Критика з боку Льюїс полягає в тому, що багато активістів, схоже, не розуміють цієї складності, й це робить їх значно менш ефективними. Погляньте на Twitter, повний людей, для яких, схоже, найцікавіше – це засуджувати інших твіттерян. Вчорашній герой завтра повалений після першої ж незручної фрази чи першої ж плямки суперечливості.

Льюїс показує, що в будь-якому русі доводиться грати багато різних ролей – часто це вимагає незручних альянсів та компромісів. Як-от британський рух за виборчі права жінок, який об'єднав цілий ряд "Складних жінок, від базарних бабів до аристократок, від фабричних дівчат до індійських принцес". Цей складний альянс прожив рівно до перемоги 1918 року, яка надала право голосу заможним жінкам у віці понад 30 років.

(Саме так: спершу голосувати могли тільки привілейовані жінки. Це виявилося прийнятним компромісом – бо цей перший крок неминуче призвів до наступного: загального права голосу для жінок у 1928 році).

І – ні: навіть успіх не міг зробити всіх цих феміністок подругами. За Льюїс, "навіть суфражеткам спогад про великий тріумф псувала особиста гризня".

Прогрес, виявляється, штука складна.

Те, як ми сприймаємо активізм, зазвичай не бере до уваги, що потрібні всі ці різні ролі. Ми схильні – на ток-шоу та за обіднім столом – обирати улюблений вид активізму: ми показуємо великий палець Греті Тунберг, але обурюємося перекриттям доріг, що його здійснив рух "Повстання проти вимирання". Або ж ми захоплюємося протестувальниками руху Occupy Wall Street – але насміхаємося з лобістів, які їдуть у Давос.

Зміни так не працюють. Усі ці люди відіграють свої ролі. Як професори, так і анархісти. "Тусовщики" й агітатори. Провокатори та миротворці. Люди, які пишуть академічним жаргоном – і ті, хто перекладає його для ширших аудиторій. Люди, які лобіюють у кулуарах – і ті, кого відтягає поліцейський загін спецпризначення.

Певне одне. Настає час, коли просто тягти раму "вікна Овертона" вже замало. Настає час, коли пора йти по закладах і нести думки, які колись були такими радикальними, до центрів влади.

Я думаю, цей час настав.


Ідеологія, що домінувала останні сорок років, помирає. Що прийде їй на заміну? Ніхто не знає напевне. Неважко уявити, що ця криза поведе нас іще темнішим шляхом. Правителі можуть використати її для захоплення ще більшої кількості влади, обмежать свободу населення своїх країн, запалять вогнища расизму та ненависті.

Але може бути й по-іншому. Завдяки тяжкій праці незчисленних активістів і науковців, "тусовщиків" і агітаторів, ми можемо уявити й інший шлях. Ця пандемія може повести нас шляхом нових цінностей.

Якщо є одна догма, яка визначає неолібералізм – вона полягає в тому, що більшість людей егоїстичні. Саме з цього цинічного погляду на людську природу й випливало все решта – приватизація, зростання нерівності, ерозія громадського сектора.

Тепер відкрився простір для іншого, реалістичнішого погляду на людство: воно еволюціонувало через співпрацю. Саме виходячи з цього переконання, може випливати все решта – уряд, який базується на довірі, податкова система, що ґрунтується на солідарності, та сталі інвестиції, необхідні для забезпечення нашого майбутнього. Й усе це – саме вчасно, щоб підготуватися до найбільшого випробування цього століття, нашої пандемії повільної дії – зміни клімату.

Ніхто не знає, куди заведе нас ця криза. Але, порівняно з минулим разом, ми принаймні більш підготовані.

Поделитесь с друзьями в соцсетях:

 

 

 

- Чаплыга: Зеленский клоун! Важное сообщение для наших колониальных владельцев из США и "большой семёрки"
- Зеленский все? Это политическая пощечина президенту страны, - Спивак об итогах местных выборов. Видео
- «Такого не было даже при Януковиче». КС отменил антикоррупционную реформу по просьбе коррупционеров
- Какие уже тут киевляне... - хуторяне
- Выборы: откуда берут недостающие голоса? ВИДЕО
- Почему у партии Зеленского больше не стоит? ВИДЕО 18+
- «Опрос Зеленского» создал неправомерное политическое преимущество для партии власти на выборах — ОБСЕ
- Вонь от политического ЗЕ-трупа - хроника разложения
- Местные выборы в Украине: реакция метрополии(США)
- Без "слуг" не продастся. Как Зе передал местным общинам землю, а в Раде придумали по ней схему
15:36Июнь, 02 2020 1913

► РЕЗОНАНС 
недели
месяца