Роздуми пацієнтки ковідного відділення Калинівської ЦРЛ

Я хочу розповісти саме про Фахівців ковідного відділення. Розповісти зі сторони, яка закрита для усіх по ту сторону лікарняних стін

Ми звикаємо до реалій сьогодення, ми намагаємося не помічати сумну статистику антирекордів захворюваності на коронавірус, ми нехтуємо носінням захисних масок, обурюємось та сміємось із новин про ніби штучне створення ажіотажу з приводу COVID- 19. Це все продовжується доти, поки діагноз не встановлено у нас. А далі - у кого який ангел- охоронець. Когось хвороба полякає невеликою температурою впродовж доби, хтось перехворіє безсимптомно, когось вона заведе на лікарняне ліжко, а когось - до апарату ШВЛ. І лише тоді буде останнім сміятись той, кому після хвороби буде заново дароване здоров'я, а декому і життя.
А життя - непередбачуване. Моє сприйняття ковіду змінювалось від депресивно панічного в період суворого березневого карантину до пом'якшено розслабленого влітку. Робота у школі заставила самоорганізуватись та відчути відповідальність за інших. Проте, ковід не оминув ні мене, ні мого сина.
Сьогодні я - пацієнтка відділення Калинівської ЦРЛ, яке з весни обходять стороною усі, крім хворих, які з надією дивляться на медиків, ввіряючи їм своє життя і здоров'я. Я з вікна своєї палати бачу щоденно достатньо велику чергу з людей для проходження рентгену, бачу машини швидкої біля дверей приймальногр відділення.

Я хочу розповісти саме про Фахівців ковідного відділення під керівництвом Кацай Наталії Володимирівни. Розповісти зі сторони, яка закрита для усіх по ту сторону лікарняних стін.
Уявіть температуру приміщення, в якому хворий перебуває у легких шатах, а медперсонал "нафарширований" усім захисним одягом, включаючи респіратори та екрани. Ми на свіжому повітрі у масці не можемо протриматись і годину, а дівчата працюють в цьому пеклі змінами. До їхнього спорядження я б особисто ще додала б крокомір, щоб показати нам, пересічним, на кілометраж, пробіганий (не пройдений) ними за зміну з другого на третій поверх відділення. Я лише уявляю стан шкіри обличчя, тіла, ніг після цієї уніформм. Я уявляю втому, яку вони відчувають. Я вчора побачила очі Наталії Володимирівни після огляду сорока п'яти хворих!!!!!!!! І це - щоденна робота. Я бачу, як вони допомагають одна одній, підстраховують у важких ситуаціях. Я чую розповіді своєї подруги про їх будні. Дівчата не скаржаться. Вони навіть з гумором підходять до деяких моментів, намагаючись хворим підняти настрій. Чого вартий вислів однієї з працівниць про ранкову дезінфекцію, коли вона з обприскувачем прийшла вранці обробляти мою палату: "Ну що, будемо жуків травити ?" Цей вислів зробив мій день, підняв настрій, який у більшості хворих тривожний. Медики вибрали свою професію за покликом серця і слідують нею впродовж усього життя.
А ще я б запровадила екскурсії у це відділення для " безсмертних" скептиків та гумористів, які ігнорують протиепідемічні заходи, тривалістю хоча б на одну робочу зміну медика. Таке собі ноу- хау. На зразок екстрим- турів до Чорнобиля. Тільки безкоштовно. І нехай ці "туристи" нічого не робитимуть, просто відбігають тінню за медиком при повній амуніції добу, подивляться в очі тим, хто через їх ігнор "відпочивають" на лікарняних ліжках, нехай їх обов'язково заведуть до реанімації і покажуть іншу перспективу виходу із хвороби.
Я навіть чути не хочу про шалені 300%-ні надбавки до мізерних зарплат. Така праця має оцінюватись по-іншому. А працюють тут люди з усіх відділень. Вони погодились добровільно прийти рятувати наші з вами життя, ризикуючи своїм, ризикуючи здоров'ям похилого віку батьків та малолітніх дітей.
То чому ж у нас, у свідомих, не вистачає духу зробити зауваження людям без масок в автобусах, магазинах, місцях скупчень людей? Чому ми не даємо відсіч тим, хто своєю поведінкою спрямовує нас до лікарень? Чому не навчимо власних дітей не відповідати хамовито учителям в школах з приводу дотримання протиепідемічних заходів ( це вже з власного досвіду)? Чому у сусідніх країнах, рівня яких ми, як нація, хочемо досягти, люди дотримуються усіх карантинних заходів?
Мій пост не про політику, не про ставлення влади: хто, де, кому, як і скільки. Я не маю на меті перетворити коментарі на битву ідеологій та політичного піару. Мій пост про людей. Давайте хоч на годину об'єднаємось, оглянемось навколо і зрозуміємо, що біда не за горами. Давайте не дамо медикам в скрутну хвилину вибирати між нами тих, в кого ще буде шанс на життя, бо лікарні вже переповнені. Давайте не доводити власною поведінкою до страшних сценаріїв весни в інших країнах. Нехай кожен почне із себе.
Дівчатам- медикам, а в костюмах вони усі одного молодого віку, в масках - стовідсотково схожі, хочу висловити вдячність від усіх, хто у вас " гостював". Я жодну з вас не впізнаю на вулиці, на жаль, щоб ще раз подякувати. Та що там, я не впізнала у вашому " прикиді" родичку. Бажаю вам здоров"я та прихильності долі, підтримки від держави, яка хоча б наполовину буде такою, яку ви даруєте нам, хворим. Бажаю повернутись до звично білосніжних халатиків, в яких ви відчували на собі захопливі погляди навіть важко хворих чоловіків! Нехай на ваших устах знову замайорить яскрава губна помада, а не яскравий клапан респіратора навіть з найвищим рівнем захисту!

P.S. Шановні дівчата! Вибачте, що вас усіх нема на фото. Ви ж не ходите, а низенько літаєте. Не наздогнала...

З повагою - Оксана Смук