Степан Гавриш: Парадокси президента Зеленського

Електоральна революція вихлюпнула на головну посаду країни успішного комедійного актора. Не першого і не останнього. Сучасна політика найперше – шоу. Без будь-якої філософської і політичної програми та зрозумілої ідеології. І це в час потенційної загрози розпаду державності українців, гібридного воєнного конфлікту із Росією та підриву нею національного суверенітету.

Разом із олігархізацією, тобто привласненням держави бізнес-кланами, тотальною політичною корупцією, як формою, практично, легального управління Україною.

Зеленський мав зламати, знищити цю неофеодальну машину Януковича-Порошенка. І ніхто не вірив, та й не було для цього жодних підстав, що Зеленський, якимось дивом, припинить війну і принесе українцям справедливий мир. Всі чудово розуміли, що Путін з Донбасу, без повної капітуляції Києва, не піде, а Крим, в осяжному майбутньому, не поверне. Але Володимир Зеленський все це обіцяв. Навіть відновлення вимоги про застосування для переговорів з Москвою Будапештського меморандуму.

Його парадокс в тому, що він, в значній мірі, відмовився від створення власної стратегії боротьби за державу, а цілком і повністю взяв за основу політику Порошенка. Під тиском, можливо й «нормандців».

Здавалось, для паузи перезавантаження стратегічних інструментів. Володіючи монопольними контролем над всією владою. Проте, якщо Порошенко із нератифікаційними і безнадійними в реалізації Мінськими угодами, тупцював на нульовій відмітці розвитку процесу, то Зеленський, підписавши маніпулятивну «формулу Штайнмаєра» Кучмою в Мінську, змістив політику нижче рівня цієї критичної точки правдивої дорожньої карти виходу із війни з РФ.

Міністр Пристайко заявив Шустеру у його «Свободі слова», що МЗС перейшло в режим, по суті, таємної політики , і що стратегія, і тактика влади «повинна складатися із плану А, і плану Б, і, можливо, повинен бути ще й план С». Чомусь, закликав нас довіряти йому. На що Лавров відрізав, що ніякого плану Б бути не може, бо «формула Штайнмаєра – це вже компроміс».

Це, не що інше, як наслідок внутрішньої паніки та розгубленої некомпетентності в умовах досягнення критичного горизонту подій.

Непрофесіоналізм, непублічність, наївний вождизм, некритичність і схильність до маніпулятивності формують новий сигнал виборцям про обличчя теперішньої влади. Він поганий. За суттю і формою.

Правляча група, яка ще не виродила з себе політичний клас, занадто швидко, як навіть для неофітів, формує в державі стан хаосу і не володіє жодною стратегією для виходу із кризи попередників та створення нової реальності.

Україна, зусиллями президента, опинилася в центрі внутрішнього громадянського і політичного конфлікту США. Снарядом у війні між глибинною державою та президентом Америки. «Стокгольмським заручником» Кремля в його шаховій геополітичній грі. Ціною специфічної колонізації українців. І, що найболючіше, перспективи вже очевидного охолодження із центральною віссю ЄС – Парижем-Берліном.

Тільки не варто думати, що хаос спровокує нові можливості і виведе з тіні інших ефективних лідерів. У міністра Пристайка, як й інших очільників теперішньої влади, немає достатньо надійних шансів спертись на довіру виборців. Якщо його рішення і дії не будуть для них зрозумілими. Та ще й в напрямку їх бачення внутрішньої та зовнішньої політики. І не лише тому, що саме міністр за їхньою спиною дав згоду на підписання формули Штайнмаєра в Парижі 2 вересня, а 12 вересня, на рівні радників Нормандського формату, вона, під його чолом, була затверджена.

Без уваги інституцій, які в Україні, хоча і надто слабо, все ж виконують функції стримувань та противаг владних авантюр, включаючи і експертні товариства. Важливо й те, що президент Зеленський вів непідготовлені і в суперскладному глобальному секторі політики, таємні, поспішні, непідготовлені переговори з Путіним, Трампом та Макроном, змістивши національні інтереси в сторону лише зміцнення свого політичного лідерства.

Ігноруючи дійсність, яка жорстко викреслює місце України в сучасному світі: національне виживання, збереження і зміцнення державності та відновлення її суверенної суб’єктності.

Це перший парадокс в якій попала команда «ЗЕ» - Гегеля: історія вчить людину тому, що людина нічого не вчиться з історії. Щось схоже згубило президентів Януковича й Порошенка. Останній, во ім’я визнання Москвою свого обрання в неоднозначних конституційних реаліях, кинув американців і ЄС і Женеві, які, фактично, діяли в режимі Будапештського меморандуму, і згодився, в обмін на лояльність Путіна, перейти в Мінський переговірний гібридний процес з бойовиками, легалізувавши їх як сторону внутрішньо-громадянського конфлікту.

Таке враження, що ми терпляче слухаємо гру тапера, який не знає нот, але самозакохано намагається підіграти досвідченим і професійним танцюристам. Невідомо ще й яку гру веде президент Зеленський.

Поки він не зможе вільно спілкуватися з виборцями та журналістами в оцінках ситуації і про свої плани.

Тепер йому приходиться вирішувати одночасно виклики із трьох глобальних, жорстких центрів: ЄС, США і Росії. Є велика загроза, що ми не зможемо знайти компроміс із Росією під силовим тиском суспільства, але втратимо єдиних, надійних та ефективних, як до цього часу, союзників на Заході. Макрон, з приходом Зеленського, хоче повернути РФ до стратегії «єдиних Європи і простору безпеки - від Лісабону до Владивостока», а Трамп, за словами Волкера, говорив про українців «як жахливих людей».

Тому, за парадоксом Паррондо, можливо виграти лише грою за чергою у дві наперед програшні гри. Навіть не три. Для цього треба мати якомога більше капіталів і реальну можливість блокувати якусь гру.

Проте, ми в позі «голого короля». Київ сидить на кредитній голці. Як зовнішній так і внутрішній. Жодної стратегії реформ немає. Інвестори не прийдуть у недоговірний конфлікт. Виграти одразу у всіх, як би хто не мріяв, неможливо.

Ми не знаємо й реальної мети президента Зеленського: Захід чи Росія? Його команда не говорить одним голосом.

Може так виявитися, за парадоксом Сімпсона, що основні інтереси підсуспільства можуть статися зовсім не основними для всіх виборців. У Зеленського ще не сформований переважний якірний електорат, а його рейтинг має швидше емоційно-психологічний, протесний, антипорошенківський характер, аніж програмний, ідеологічний.

Проблемою може виявитися і спроба президента зіграти з кожним із геополітичних центрів у гру, якої вони хочуть. Це парадокс Абіліна, коли лідер приймає рішення, засноване не на тому, що він сам цього хоче, а на тому, що він думає, що інші хочуть. Типа, вибирає між двох зол. Так звана вилка Мортона: між однаково неприємними альтернативами.

Це тому, що над ним домінує ще один парадокс – Ньюкома: всезнання. Він команда Зе вважають, що їх розуміння світу є настільки передовим, що вони легко можуть хакнути старі системи і створити новий цифровий продукт управління та розвитку держави.

Так званий парадокс Стефана Ябло. Короля логічних парадоксів. Це коли неможливо визначити правдивість чи хибність твердження в межах мови, якою це твердження викладено. Президент читає завчені тексти у відеозверненнях, глава офісу діє в режимі вільного експромту, прем’єр шукає компромісів за рахунок платників податків з олігархом, який всіляко подає себе як єдиного креативщика Банкової, терпляче організовуючи для неї новий олігархічний консенсус. Так виглядає.

Генпрокурор несподівано відновлює кримінальну справу по «Бурісмі», на якій наполягає адвокат президента США, а спікер ВР гарантує, що червоні лінії, які законодавчо не закріплені, парламент переходити не буде.

Це ще не все. Міністр Пристайко, поборник і провідник «формули Штайнмаєра», раптом заявив, що «якщо Мінські угоди закінчаться фіаско», то країна «змушена буде перейти до треку, номер два» - «організувати миротворчу місію ООН між нами, або, ще краще – на всіх окупованих територіях». Якщо і це не вдасться, нас врятує «трек Кіпрського сценарію» - «повне заморожування конфлікту, повне припинення взаємовідносин з агресором. Або ще якийсь сценарій». Вільний художник.

МЗС – творчий клуб по збиранню лего-конструкцій на екстравагантні теми. Класична антиномія: два твердження одне з яких є заперечення іншого. Вчора говорили одне і закликали до нього. Сьогодні – до іншого.

Що завтра? Quo vadis, Господи. Без відкритих і достатньо прозорих комунікацій влади із суспільством, наш спільний шлях в темних сутінках вічної кризи і революційної недовіри. Протестний трек українців тільки міцніє. Нова влада його вже відчула. Для виборців сьогодні критичним є розуміння статусу самостійності, незалежності президента, його здатності не будувати на піску із власних амбіцій і реальної неготовності до великої політики чергову владу-державу «під себе».

Ми розуміємо, що йому потрібен час аби завдяки своїм здібностям і досвіду-розуму інших, стати дійсним національним лідером. В моральному і державницькому розумінні. Це важке випробування для всього суспільства. І для кожного окремо.

Грек Філіт Косський навіть покінчив з собою, не збагнувши такого парадоксу. А Діодор Крон, або Діалектик, відомий софіст, помер від відмови приймати їжу, поки не зрозуміє цей парадокс, залишивши урок для наших неополітиків із смартфоном: неможливе не може витікати з можливого.

Неможливо застосувати «формулу Штайнмаєра» до можливої ситуації неспровокованої воєнної агресії проти України. Окрім її повної капітуляції. Це вина, без сумніву Порошенка-Клімкіна, які в жовтні-листопаді 2015 року погодили сценарій капітуляційної стратегії, запропонований 28 листопада ц.р. Штайнмаєром-Фабіусом. Як дорожню карту до п.12 Мінських угод-2.

В ній передбачена досить чітка послідовність дій, де Україна відіграє роль виключно терпили: Односторонні вибори в ОРДЛО мають бути відмінені і узгоджені з укрвладою. Проект Закону про місцеві вибори в ОРДЛО готується виключно «політичною підгрупою» якнайшвидше і автоматично, через чотири тижні «одобрюється» ВРУ. Без змін. Місцеві вибори – через 90 днів після прийняття Закону. Всі кандидати на цих виборах, незалежно від тяжкості їх злочинів, отримують недоторканість. Після виборів – вступає в силу, всеосяжна політична, необмежена в часі, амністія. Без обмежень. Закон про особливий статус ДНР/ЛНР вступає в дію на тимчасовій основі в день виборів, а після оцінки ОБСЄ та моніторингового звіту БДІЛУ – на постійній основі і, у випадку відповідності виборів нацзаконодавству і нормам ОБСЄ. Ніякого контролю з боку України за виборами в ОРДЛО формула Ш-Ф не передбачає. Жодне рішення про вибори в ОРДЛО і особливий статус ДНР/ЛНР без представників цих незаконно окупованих територій Київ приймати не може, бо вони «приймали участь в роботі політичної підгрупи з моменту її створення».

Жоден із пунктів формули Ш-Ф не вимагає миру, припинення вогню, виводу російських військ , не передбачає жодного контролю України над україно-російським кордоном і належних йому делімітації із демаркацією, обміну полоненими, демілітаризації території або, хоча би, роззброєння двох армійських корпусів та виведення озброєних бойовиків на охоронювані зони під контролем якихось нейтральних озброєних сил . І, останнє. Немає навіть натяків, що вибори в ОРДЛО можуть пройти за участю національних політичних сил, журналістів та спостерігачів від партій спільно із громадськими організаціями. Завіса.

Ці неможливості розуміє президент, не знаючи, що з ними робити. Наприклад, він говорить нам про закон для ОРДЛО: «Чи будемо ми його самі розробляти, …? Ні.». Або запевняє, що він буде розроблений «Спільно» - очевидно з РФ і бойовиками під патронатом ОБСЄ. Чи президент говорить про підписання «формули Штайнмайєра»: «Підписували ми які-небудь погодження з так званими ДНР і ЛНР? Ні. Ми відправили окремого листа пану Сайдику, в якому підтвердили узгоджену позицію по тексту цієї формули». Це і є, згідно політдипломатичної практики, підписання. Як форми загальної згоди сторін.

Без Криму, Керченської протоки і вкрадених заводів, фабрик, шахт Росією, згадки про анексію, агресію і 15 тисяч вбитих та 35 тисяч покалічених. І ще багато чого.

Важливо, що таке погодження з агресором і його найманцями означає погодження із окупацією частини України. Парадокс на парадоксі. Чи вдасться Зеленському зрозуміти їхню згубність і знайти їм рішення за підтримки 2/3 виборців, залежить тільки від нього.

В «95 кварталі» він, за висловом його партнера по сцені Бахматова, і в дусі середньовічної відданості сюзерену «був царем і богом». Для нас – він глава держави, найнятий аби врятувати, але не згубити державу на невеликий, як для історії термін. Будувати її на манер свого успішного комедійного бізнесу неможливо.

Порошенко вже намагався перетворити країну в «Рошен». Влада – лише сон, який, народивши химери, швидко розвіється із новим світанком. Запитайте у Ющенка, Януковича і Порошенка.

Мабуть би згадали Тараса: «Розлетілись, розсипались, Сонечко вставало, А я стояв, дивувався Та аж страшно стало».