Україна 2013-14 року народжувалась у крові, болі і смерті! Адже ворог в обличчі тодішньої влади на чолі із Януковичем, вирішив, що українці- це раби і їх можна використовувати в своїх цілях. Проти тиранії, на захист країни, стали прості громадяни, які ще вчора працювали юристами, вчителями. Вели свій бізнес, працювали на заводах.

Один з них – це боєць Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», друг «Писар». Котрий, не зважаючи на всі проблеми та пережите, не покинув боротьби. Саме на таких тримається рух спротиву.

ПОЧАТОК РЕВОЛЮЦІЇ!

- Коли побачив по телевізору, як вбивають мирних людей, вирішив, що поїду туди, аби бути поряд з тими, хто бореться за зміни в країні! Батькам сказав, що їду по роботі, а сам відправився на Майдан. Вийшов із метро станція «Хрещатик» і направився в перший намет. Там сидів хлопець в масці і тримав на колінах дівчину.
Я попросив, щоб він зняв «балаклаву» і ми могли спокійно поговорити, та він сказав: «Не положено». Я перейшов в інше місце і там зустрів подругу Іранку. Вона відвела мене до друга «Гонти». Ще пізніше попав під командування друга Хорвата. Від нього я отримав свій позивний – «Писар».

Тоді потрібно було виготовити пропускні картки, я згодився їх оформити. Тільки зробив половину записів, як нас всіх кинули на барикади. Через деякий, ми повернулись: чорні від диму і грязюки. Хорват сказав: « А де, той – писар»..?

- Що тебе найбільше вразило в часи Революції?

- Є речі про які, я не хочу говорити та й не треба..
Запам’яталися трупи простих людей, вбиті снайперами Януковича. Я бачив цих снайперів живими, як вони сиділи на дахах будинків і цинічно - відстрілювали нас. Я бачив смільчаків, які намагалися протистояти цим виродкам.. Важкі спогади.

- 20 квітня 2014 року під Слов’янськом, відбувся перший офіційний бій із московськими найманцями. Хоча його всі замовчують. Нікому не вигідно розказувати, що першими московських загарбників розпочали нищити бійці «Правий сектор». Пролий трохи світла на цю подію, адже ти є безпосереднім її учасником?
- Нас, активних учасників Майдану, які були ядром бойового крила «Правий сектор» - привезли у квітні місяці на базу, яка знаходилась на правому березі річки Дніпро в тодішньому Дніпропетровську. Вишикували усіх і вибрали 20 людей. Потім дали завдання – захопити телевізійну вишку на горі Карачун. І сказали, що там буде тільки два охоронці. Я запитав у наших командирів: «Охоронців – вбити?» Мені сказали, що просто зв’язати. Більше інформації у нас не було. Як і зброї..

В мене, з всієї групи - було найбільше боєприпасів, аж два ріжки до автомата. Хоча більшість із групи, мали мисливські рушниці. 
Ми під’їхали до їхнього блокпоста дуже близько, нас ввів в оману синій прапор. Ми подумали, що це наш стяг, але - це був прапор десантників. Який росіяни вивісили поряд із своєю ганчіркою. Один з окупантів підійшов до першої машини і прошив автоматною чергою її водія – Михайла Станіславенка. Всі інші, хто знаходився у ній – встигли вискочити в посадку. Після короткого шоку, хлопці зібралися і зачистили окупантів.

Правда нам довелося відступити. Адже Михайло був вбитий, Ярослав Антонюк з Тернополя – важко поранений. Ми знищили багато окупантів, але – це мало радості приносило нам..
Далі була Карлівка, Піски – ми вчились воювати і ми вміємо воювати. Саме тому, я до тепер в «Правому секторі». 
Адже, я - правий, вони – праві. Ми за праве діло. 
Слава Україні!

- Косность пятого срока российского диктатора Путина
- Почему так: А вы думали, что жопа лошади не важна?
- Однажды в Америке: кризис демократов и глубинное государство
- Довыебывались: Венгрии и Словакии грозит топливный кризис
- Когда мы увидим мир без порабощенных народов?
- Тяжелое геополитическое наследство старика Байдена
- Россиянцы в Краснодаре протестуют из-за отключения