Знаєте, є якась особиста чуйка, що той стан який зараз на фронті- ми повністю заслуговуємо.

Коли загроза знищення майже неминуча- ми мобілізуємось і даємо в табло загарбнику. Тільки загроза стає менш критичною- ми розслабляємося, не доводимо справу до кінця, та вважаемо що хтось інший повинен це закінчити.

Це пояснює і зрив мобілізації, і реакцію влади в пошуку цапа відбувайла, і похерізм нашого мудрого наріда, який поки загроза знов не нависне над Києвом- будуть і далі виключно спостерігачами.

І так, треба ж розісратись всім насамперед, бо зібратись, забути розбрат, виявити слабкі міста та помилки і працювати в сінергії- ні. Поки ЗСУ будуть давати такий дорогоцінний час- він буде похерений, поки все не йобнеться.

А потім вже побіжимо всім однією дружною сім'єю та захистимо країну любою ціною.

Мабуть.

Serg Marco

- Грёбаный Китай и проблема завершения войны в Украине
- Европарламент отказался признавать Путина легитимным президентом
- Диктатор Путин жаждет крови министра обороны Шойгу
- Ответ лингвиста: Пoчему русские так мало улыбаются?
- Чьи-то дроны атаковали два НПЗ в Краснодарском крае России
- Не хочет ни украинская держава, ни ее народ ничему учиться
- «Носорогизация» России