Третій проект майбутнього України

Проблема України полягає в тому, що за керування її державою борються дві елітарні групи, кожна з яких є носієм свого проекту майбутнього України

Проблема України полягає в тому, що за керування її державою борються дві елітарні групи, кожна з яких є носієм свого проекту майбутнього України.

Одна елітарна група бачить майбутнє України як складову сусідньої країни, нехай і з трохи більшим пакетом економічних і політичних «вольностєй», але без права виходу за рамки дозволеного Москвою.
Умовно, цей проект можна назвати «УРСР-2». Білорусь, окремі емірати в ОАЕ , Курдистан у складі Іраку - прикладів подібного типу територій досить багато. В таких країнах основні інститути демократії формально існують, але саме формально, а реально свобода слова, верховенство закону, свобода віросповідання тотально контролюються внутрішніми елітними групами, а права людини є жупелом, який ніхто всерйоз не сприймає. Плюсом такого типу країн є те, що населення живе з скромним, але надійним соціальним пакетом, та має більше впевненості у майбутньому, розраховуючи, що в критичних ситуаціях «всесильна держава» прийде і допоможе. Держава, при цьому, намагається захищати свій суверенітет у міжнародних стосунках з іншими державами, намагається відстоювати своі економічні інтереси на зовнішніх ринках та захищати внутрішній. Мінус такого типу держави - Центр примушує до історико-культурної, релігійноі та мовноі ассиміляціі аж до повного розчинення в «державній соціокультурі». Перспективи «стрибнути з третього світу в перший» для такого типу країн досить примарні, хоч і не нульові, враховуючи історію сучасного Китаю...

Інша елітарна група бачить майбутнє України як вдало розміщену територію, на якій має вирощуватись основна номенклатура біржових позицій с/г продукціі (пшениця, ячмінь, кукурудза, соняшник, горох, рапс тощо) та забузпечуватись видобуток, з первинною переробкою, корисних копалин (залізна руда, титанові, марганцеві, руди, газ, нафта, тощо). Умовно цей проект майбутнього можна назвати «Аграрно-сировинна країна». В таких країнах основні інститути демократії існують хоч і досить формально, і контролюються зовнішніми елітними групами, але формально порушувати принцип свободи слова, верховенства закону, свободи віросповідання та інші права людини, не прийнято. А якщо таке порушення і трапляється у діях держави - це публічно засуджується.

Такого типу країн існує досить багато (Аргентина, Чілі, Колумбія, Філіпіни, тощо). Плюсом такого типу країни є те, що місцеве населення може дозволити собі користуватись своєю мовою, носити свій традиційний одяг, навіть вірити в своїх богів, при бажанні, та дотримуватись власних побутових традицій. Мінусом такого типу країн є той факт, що вони не можуть собі дозволити утримувати пристойний сучасний рівень соціального захисту, пенсійного забезпечення, медичних послуг, освіти (навіть середньої, не говорячи про вищу). Вища освіта, сучасна медицина, передова наука, високотехнологічне машинобудування, авіація, космос, високі технологіі - розбудова цих сфер економіки - не по кишені для подібного типу країні. Крім поодиноких випадків «стрибку з третього світу в перший» (коли все населення країни більш-менш одночасно виходить на високий рівень реальних доходів), можливість вирватись на пристойний рівень якості життя для окремого мешканця такоі територіі полягає у необхідності виіхати в країни, які собі можуть дозволити всі перелічені вище речі...

Кожна з цих двох елітарних груп бачить своє особисте майбутнє, здебільшого, у входженні до елітних груп Москви та Вашингтону, відповідно. Така собі мрія стати справжнім паном і вже, нарешті, «запанувати у своїй сторонці» легітимно, на повних правах, так би мовити. Зараз кожна з цих елітарних груп, в глибині душі, відчуває свою «несправжність», розуміє нестабільність поточного стану речей та своїх позицій в Україні. Саме тому кожна з цих елітних груп намагається всіма силами прибрати до своіх рук всі органи держави Україна, щоб довести, нарешті, реалізацію власного проекту до логічного завершення. Кожна з цих груп має інструменти впливу на населення України через підконтрольні ЗМІ, що забезпечує їй підтримку частини пасивного населення та електоральне ядро (своєрідний фан-клуб), що забезпечує кожній групі як політичну представленість під час виборів, так і захист від тотального розгрому, в разі переходу до вуличних форм протистояння з іншою групою.
Обидві елітарні групи спільними зусиллями не допускають появи третьої, неконтрольованої ними, елітарної групи, об’єднаної своїм власним проектом майбутнього України, забезпеченою своїми медійними, фінансовими, організаційними та електоральними ресурсами.

Зрозуміло, що від протистояння двох елітарних груп України виграють зовнішні гравці, перш за все, до яких та чи інша група змушена, раз за разом, звертатись з проханням про допомогу. Зрозуміло, що зовнішні гравці не зацікавлені у остаточній перемозі жодної з сторін, бо як тоді отримувати свій політичний та/або економічний зиск! Але самі елітарні групи прагнуть саме остаточноі перемоги над своїм супротивником і готові за неї платити суверенітетом країни, природними та промисловими активами, землею та, навіть, частиною території України. Кожна з цих двох груп прагне, врешті решт, стабілізувати свій контроль над державою Україна, убезпечити своі капітали від конфіскації, щоб мати ресурс для «вливання» в елітну групу іншоі країни. Не виходить...чомусь..Але спроби продовжуються вже 29 років, поки країна продовжує рухатись у прірву.

Що робити? Про це завжди люблять запитувати співрозмовники, трохи збентежені такою картиною своєї реальності. Можна нічого не робити - це перше. Тоді країну просто розірвуть на два шматки. А якщо зібрались робити - необхідно формувати запит значноі частини суспільства на третій, такий, що принципово відрізняється від двох інших, проект майбутнього України. Таким третім проектом майбутнього може стати образ суверенної країни в центрі Европи, здатноі відстоювати власні економічні і політичні інтереси у стосунках з Вашингтоном, та мати змогу швидко і надійно «дати в морду» зазіханням Москви. Такий проект майбутнього України має включити в себе два інших проекти, знявши конфлікт між елітарними групами.
Такій Україні буде непотрібно стрибати, на будь-яких умовах, ні в «тайожний союз», ні в ЕС. Звісно, що для цього необхідно «зіскочити з голки» зовнішніх запозичень, розбудувати власну економіку та збройні сили. Звісно, що для цього доведеться певний час потерпіти, відмовившись від надмірних витрат на розваги і «понти». Але якщо суспільству треба потерпіти, всім і разом, без виключень для «любих друзів» та «Велюрів» з «Епіцентрами», то цілком вірогідно, що більшість суспільства на це погодиться. Під сформований запит суспільства знайдеться і відповідна елітна група, яка візьметься за реалізацію цього проекту майбутнього, взявши під управління державу на виборах, забезпечивши і базові права людини, і пристойний соціальний пакет кожному громадянину. Не варто втрачати з фокусу уваги, що на перших кроках така третя елітна група повинна забезпечити політичну і фізичну безпеку себе самих (через встановлення довіри до себе більшості громадян та встановлення контролю над спецслужбами і силовими органами держави). Як саме встановити таку довіру? Теж відомо як! Механізми, випробувані в інших країнах, існують. Один приклад Ізраїлю дорого вартує, хоч його і не можливо скопіювати і втілити один до одного в сучасній Україні!. Але... було б бажання!